Шістнадцятого березня 1973 року в маленькому шахтарському селищі Жданівка на Донеччині з’явилася на світ Алевтина Томазівна Кахідзе – дівчинка з грузинським корінням, чиє життя перетворилося на палітру сміливих кольорів сучасного українського мистецтва. Від перших ескізів у пилу копалень до глобальних бієнале, її шлях сповнений викликів, втрат і тріумфів, де фемінізм переплітається з війною, а малюнки оживають рослинами в “Дорослому саду”. Сьогодні, у 2026 році, вона не лише кураторка та перформансистка, а й виконувачка обов’язків директорки Київського державного художнього ліцею імені Тараса Шевченка, продовжуючи надихати нові покоління.
Її творчість – це не просто полотна чи інсталяції, а гострий коментар до споживацтва, гендерних ролей і травм окупації. Проект “Клубніка Андріївна”, присвячений мамі, яка загинула на блокпості 2019-го, розриває серце деталями буденності в “ДНР”. А малюнки “Я все ще малюю цю війну”, що у 2025-му потрапили до топу Artforum, перетворюють біль на стійкість. Алевтина живе в Музичах під Києвом, де її резиденція для митців стала маяком для світу.
Ця жінка, посолеса толерантності від ООН з 2018-го, лауреатка премії Малевича, доводить: мистецтво – зброя проти насилля. Її історії про рослини, що проростають крізь руїни, шепочуть про надію, ніби перші весняні паростки в донецькому ґрунті.
Дитинство в Жданівці: корені серед копалень і грузинських казок
Жданівка, сіре селище на Донеччині, де вугільний пил осідав на віялах мрій, стало колискою для Алевтини. Народжена в родині з грузинським корінням – батько чи родичі несли в крові кавказьку пристрасть до життя, – вона вбирала контрасти: радянську сірість і таємничі грузинські історії. Весняний вітер з шахт шепотів перші ескізи, а двір ставав полотном для дитячих малюнків.
Хаос 1990-х, розпад СРСР, економічний крах – все це формувало її чутливість до змін. Грузинське походження додавало шарму: родинні свята з хінкалі та тоastsами за здоров’я контрастували з шахтарською буденністю. Алевтина згадує, як перші образи – копальні, робітники, мамині розмови – оселилися в її блокнотах. Ці спогади пізніше вирвалися в проект “Ждановка”, колажі минулого, де ностальгія змішується з болем окупації.
У 18 років, 1991-го, вона залишає Жданівку, прямуючи до Києва за мрією про мистецтво. Родина не раділа: “Художниця? Краще технарь!” – але внутрішній вогонь переміг. Цей переїзд став розривом пуповини, народженням нової себе.
Освіта: від патріархальної НАОМА до свободи в Jan van Eyck
Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури (НАОМА) у Києві стала першим серйозним випробуванням. Закінчила її магістерською у 2004-му, але з гіркотою критикує: натурниць виставляли як об’єкти чоловічого погляду, викладачі ставили моделей для “чоловічої фантазії”. “Всіх натурниць в Академії виставляли так, як їх хотіли би бачити чоловіки”, – ділиться вона в інтерв’ю. Це сформувало її феміністичний погляд.
Подія 2003-го вразила: подаючи на післядипломку, почула від викладача: “Ти що, вагітна?” – ніби єдина турбота жінки – материнство. НАОМА навчила малювати “як чоловік”, але й розпалити бунт. Перехід до Академії Яна ван Ейка в Маастрихті (2004–2006) став одкровенням: різноманітне ком’юніті, гендер-стадіз, повага до тіла. Там вона відкрила себе – перформанси, відео, свободу.
- НАОМА: класична графіка, але патріархат як невидимий тиск.
- Jan van Eyck: експерименти, фемінізм на практиці, перші міжнародні контакти.
- Результат: дипломні “Найкомерційніший проект” – малювання вітрин з цінами, сатира на капіталізм.
Ці роки заклали основу: від академізму до концептуалізму, де кожна лінія – протест.
Перші кроки в мистецтві: інсталяції, що провокують
2002-й – прорив: перемога в конкурсі молодих кураторів Центру Сучасного Мистецтва NaUKMA, перша інсталяція “Запрошення до Австралії, або Музей однієї історії”. Невдала віза перетворилася на арт-об’єкт – іронія бюрократії. Звідси пішла лінія споживацтва: “Приватна колекція” (2008) на Хрещатику, де вуличні малюнки копіювали вітрини.
Перформанс 2006-го “Тільки для чоловіків, або Суджений-ряджений, з’явись мені у дзеркалі” започаткував фемінізм у її творчості. Перевернувши ворожіння – жінка обирає в світлі, чоловіки чекають у темряві, – вона розбила стереотипи. Критики Тамара Злобіна відлічує відсюда український фем-арт.
2010-й: “Я спізнююсь на літак, на який неможливо спізнитись” – політ на приватному борту за грант Ахметова. Споживацьке бажання сягнуло піку, але з іронією: мистецтво як коментар еліті.
Фемінізм Кахідзе: вибір, провокація, рівність
Фемінізм для неї – не гасла, а практика: “Знати себе, обирати без маніпуляцій”. Серія роликів з 44 “Ні” на питання про дітей – удар по репродуктивному тиску. “Construct Gender” (2020) для HeForShe: гендерний IQ-тест, де чоловіки вчаться емпатії.
Вона малювала хатню працю сусідки, втомлюючись не від пилососа, а від нерівності. З чоловіком Володимиром Бабюком – партнерством: рік не ділилася планами, щоб відстояти голос. Тепер сперечаються на рівних.
- Перформанси: перевертання ролей.
- Інсталяції: видимість невидимого насилля.
- Освіта: викладання толерантності.
Її фемінізм інклюзивний – залучає чоловіків, бо “гендер стосується всіх”.
Цікаві факти про Алевтину Кахідзе
- Співзасновниця резиденції “Розширена історія Музичів” (2008) з чоловіком – прийняла сотні митців.
- Онлайн-видання kram.in.ua – платформа для арт-розмов.
- Виконувачка обов’язків директорки художнього ліцею ім. Шевченка з грудня 2025-го – реформи зсередини.
- Грузинське ім’я Томазівна – данина корінню, де родина змішувала хачапурі з борщем.
- Малює ручкою A4 – серія “Artist Draw” з 2006-го, тисячі аркушів буденності.
Ці деталі роблять її не іконою, а живою людиною з гумором і болем.
“Клубніка Андріївна”: трагедія матері та обличчя окупації
2014-й: мама лишається в Жданівці, “ДНР”. Проект – малюнки й описи її дня: черги, бідність, абсурд. “Клубніка Андріївна” – ніжне ім’я для жорстокості. 16 січня 2019-го мати гине на блокпості – куля від “перемир’я”. Проект обривається, але стає пам’яттю.
Це не просто арт – терапія горя, дзеркало війни. Алевтина малює, як рослини прориваються крізь асфальт, символізуючи стійкість.
Садівництво як мистецтво: Дорослий сад у Музичах
З 2013-го – поворот до природи. “Дорослий сад” – мінімальне втручання: рослини самі обирають шлях. “Тоталітарна клумба” – сатира на контроль. Виставки: “Let The Garden Be Without War” (2019), “Room For Improved Futures: Adult Garden” (2018).
Музичі – її фортеця: під обстрілами 2022-го лишилася, як мама дім. Сад – метафора миру: “Рослини кровоточать зеленим соком, без крові”.
| Рік | Виставка | Місце |
|---|---|---|
| 2022 | The Generation of Women and Plants | Ukrainian Centre, Paris |
| 2019 | Let The Garden Be Without War | America House, Kyiv |
| 2017 | I Still Draw about Love, Plant and Things | Bozar, Brussels |
Джерела даних: shcherbenkoartcentre.com. Ці проекти показують еволюцію: від шопінгу до саду як антивоєнної утопії.
Міжнародне визнання: премії та посольство толерантності
Премія Малевича (2008) – за інновації. Women in Arts (2023). З 2018-го – посолеса ООН з толерантності: майстер-класи в Слов’янську, малювання з дітьми. Венеційське бієнале (2019), Артефаккт Чорнобиль (2020).
Її внесок – у списку лауреатів премій, де жінки доводять силу.
Сучасність 2025–2026: малювання війни та нові ролі
2025-й вибухнув: серії “Щоденник, намальований за 26 км від Києва” та “Ще один день в Україні” – у топі Artforum за версією кураторки Йоанни Варші. Ненасильницька позиція садівниці: рослини як вторгнення, але крихке.
“Я все ще малюю цю війну” – на Гватемальському бієнале (листопад 2025 – лютий 2026), перша репрезентація України. Грудень 2025: в.о. директорки ліцею ім. Шевченка – реформи освіти з досвідом НАОМА.
В Музичах – резиденції тривають, проекти про пам’ять. Її лінії ведуть уперед, проростаючи крізь біль, шепочучи: мистецтво не вмирає.