Київські вулиці ще гуділи від перших протестів Майдану, коли молода журналістка Валерія Бурлакова, відома як Лєра, відчула поклик не лише слова, а й дії. З репортерської камери в руках вона перейшла до автомата, ставши гранатометницею, мінометницею та санінструктором у найгарячіших точках Донбасу. Три роки на передовій — від Пісків до шахти Бутівка — загартували її, перетворивши на молодшого сержанта ЗСУ, автора книги-бестселера «Життя P.S.» та координаторку кампаній Amnesty International. Її історія — це не просто біографія ветеранки, а пульсуючий ритм війни, де любов переплітається з втратами, а солідарність стає інфраструктурою виживання.
Сьогодні, у 2026 році, Лєра Бурлакова координує міжнародні кампанії з захисту українських полонених, пише гострі статті для «Українського тижня» та виховує сина в Києві, де сирени — частина повсякденності. Її позивний «Лера» лунає в спогадах побратимів, а книга оживає на театральній сцені. Валерія — живе втілення сили, яка не ламається, а множиться на інших.
Дитинство Бурлакової минало не в затишних київських дворах, а в мандрах: Азербайджан, Росія, Одеса. У тринадцять років Карпати відкрили їй живу українську мову — той момент, коли серце вперше відгукнулося на рідне слово. З 2011-го Лєра свідомо перейшла на українську в повсякденні, ніби готуючись до ролі, яку сама не підозрювала.
Шлях журналістки: від студентських репоражів до «Українського тижня»
Київський національний університет імені Тараса Шевченка став для Валерії ковадлом професії. Журналістика манила динамікою: репортажі з емоціями, діалогами перехожих, гострим поглядом на реальність. Бабуся та мама — теж журналістки — з дитинства водили її редакціями, де творили історії. У сьомому класі вчителька зачитала її есе однокласникам — той день запустив ракету мрії.
До Революції Гідності Лєра працювала кореспонденткою «Українського тижня», майстриня жанру репортажу. Її тексти дихали життям: вуличні розмови, погляди незнайомців, пульс подій. Але Майдан усе змінив. У листопаді 2013-го вона приїхала за редакційним завданням — і залишилася. Шумова граната вибухнула під ногами, поранивши ногу, але не дух. «Ніч з 18 на 19 лютого» без сну, виснаження, відправлення додому за години до розстрілу Небесної Сотні — ці моменти вижгли в душі провину виживання. Війна на Сході стала спокутним шансом.
Пів року Лєра шукала підрозділ, їздячи на Донбас як журналістка. Навчання в «Айдарі» провалила — тренер буркнув: «Зламаєш». Та впертість привела до «Карпатської Січі». Телефонний дзвінок редактору: «Я звільняюся». Шість місяців вагань скінчилися — почався фронт.
Фронт як доля: бої, де кулі свистять, а люди стають родиною
Грудень 2014-го: Лєра — доброволець «Карпатської Січі» з самозарядною «Сайгою». Тижневий вишкіл у Черкасах з «Айдаром», перші Піски — сіре підземне місто зруйнованих будинків. «Політ міни — свистить, лягай!» — перше «уааау» від вибуху, потім звичка. Страх не показувати страх: «Не дам приводу сказати, що жінка на фронті — помилка».
Офіційно — осінь 2015-го, стрілець-санітар 93-ї окремої механізованої бригади. Бої за шахту Бутівка, Світлодарську дугу, Дебальцеве. Звідти — до 54-ї бригади командиром 120-мм мінометного розрахунку. Голодування, аби повернути роту на передову; переведення до 46-го батальйону «Донбас-Україна» під Маріуполем. Сніг топили для миття, спали на ящиках, смерть — побут: «Сьогодні його, завтра тебе».
Побратими — як сім’я: Василь Сліпак («Міф»), Ірина Цвіла («Лінза»), Анатолій Гаркавенко («Морячок»). Змінювала шоломи, бронежилети; майданівський шолом друга Миколи з тризубом та цитатами Орвелла — талісман. Воювала з Василем Сліпаком, Героєм України. Медаль «За військову службу Україні» — 29 грудня 2016-го, звільнення молодшим сержантом запасу — 4 січня 2017-го.
Щоб уявити ритм служби, ось хронологія ключових етапів:
| Період | Підрозділ | Посада/Подія | Ключові бої |
|---|---|---|---|
| Грудень 2014 – 2015 | «Карпатська Січ» | Гранатометниця | Піски |
| Осінь 2015 | 93 ОМБр | Стрілець-санітар | Шахта Бутівка, Дебальцеве |
| 2016 | 54 ОМБр | Командир мінометного розрахунку | Світлодарська дуга |
| 2017 | 46 ОШБ «Донбас-Україна» | Солдат | Під Маріуполем |
Джерела даних: uk.wikipedia.org, книга «Дівчата зрізають коси» Є. Подобної.
Після таблиці: фронт навчив виживати, битися, любити глибше. «З війни не повертаються» — цитата з її щоденника, наче Ремарк, але реальна.
Любов під свистом мін: Анатолій «Морячок» та біль, що не вмирає
На фронті цвіте кохання — абсурдно, але щиро. Анатолій Гаркавенко, 25-річний сапер з Делятина (нар. 29 грудня 1990), позивний «Морячок», став для Лєри сенсом. Плани на весілля, переїзд, дітей. 30 січня 2016-го — розтяжка на шахті Бутівка. «Яке б щастя, якби ти залишився без ніг, але живий…» — слова, що ріжуть серце.
Побратими співчували — нестерпно. Лєра хапає телефон: листи Морячку. Сорок днів терапії, щоденні спогади. Не піти в ліс, не застрелитися — дописати історію. Ці рядки стали основою «Життя P.S.».
«Всю дорогу сиджу поряд з твоєю труною. Кава на заправках, на одну з яких виходжу в твоїй куртці…» — уривок, що оживає на сторінках.
«Життя P.S.»: книга, яка кричить правду війни
2016 рік, видавництво «Темпора»: 94 сторінки фронтового щоденника. Листи до загиблого оживають спогадами про побратимів — живих і мертвих. Кошти — пораненим. Переклад французькою, вистава в Театрі ім. Заньковецької (2020): Мар’яна Кучма на колінах благає «Лєріка!». Глядачі здригаються, розмови про Схід після.
Критики: «Найправдивіша книга про війну» (texty.org.ua). Особлива відзнака Women in Arts — 2021. Лєра планує другу: спогади побратимів. Вона не змінює світ — зберігає пам’ять.
Повернення важче фронту: форма не знімається, цивільні — чужі. Сором за зарплату без бою. Волонтерство, інтерв’ю з ветеранами: «Час роздуплятися» — слова бійця зі Світлодарки.
Від Вашингтона до Amnesty: глобальний голос української боротьби
2022–2024: Democracy Fellow у CEPA (Вашингтон). Посилювала українські голоси в дискусіях. З 2024-го — комунікаційниця Amnesty International Ukraine, координаторка Apart Together — кампанія за полонених. У 2025-му — кампейнінг: «Хтось мав зробити».
Статті в tyzhden.ua: 6 жовтня та 20 листопада 2024-го — про дітей у війні. 24 лютого 2026-го в amnesty.org.ua: «Солідарність — не гасло, а інфраструктура». Кав’ярні на генераторах, пекарні під сиренами, матерів у підвалах — це Україна, що тримається разом.
«Люди діляться спогадами про полонених близьких — попри біль. Це людяність проти нелюду».
Материнство посеред сирен: син Тимур і мрія про фронт
Син Тимур (~2019 р.н.) — причина повернення 2017-го. У 2024-му йому п’ять: будує САУ з Lego, знає АГС від СПГ, героїв Небесної Сотні («з’їли драконом»). Патріотизм — не слова: розмовляє українською. Повномасштабка: евакуація до кордону, Британія, повернення в Київ.
«Хотіла б на фронт, де не соромно. Але син — самотужки». Буча лякала масштабом, та Україна тримається. Лєра чесна: пояснює війну, курить на цвинтарі Личакова за «Міфа» — кладе цигарку в землю.
Цікаві факти про Валерію Бурлакову
- Стріляла найвлучніше в роті з міномета — попри «жіночу слабкість» стереотипів.
- Зберігає майданівський шолом з цитатами Орвелла: «Ми зустрінемося там, де немає темряви».
- Голодувала за ротацію на передову — і перемогла.
- Її книга надихнула виставу, де актриса плакала: «Хочу, щоб Морячок став відомим».
- У 2025-му в Amnesty: перша кампанія — порятунок полонених через соцмережі.
- Син Тимур думає, Небесна Сотня — жертви дракона. Мама не заперечує — казка лікує.
Ці штрихи роблять Лєру не іконою, а живою — з гумором про «уааау» від мін, болем втрат і оптимізмом солідарності. Її голос лунає в кампаніях, статтях, серцях побратимів. Війна триває, та Бурлакова — попереду, як завжди.