Уявіть жінку, яка тримає в руках протитанкову міну, ніби крихкий скарб, а ввечері годує грудьми найменшу доньку, відриваючись від серця шматок за шматком. Леся Литвинова — це втілення сили, де материнська ніжність переплітається з холодною рішучістю саперки. Народжена 6 липня 1976 року в Києві, вона пройшла шлях від режисерки-документалістки до співзасновниці фонду «СВОЇ» і добровольця ЗСУ. Її життя — це не просто біографія, а жива мозаїка з втрат, перемог і безкінечної допомоги тим, хто на краю.
Сьогодні, у 2026 році, Леся продовжує керувати паліативною службою фонду, збираючи на імпланти для поранених і борючись з бюрократією війни. Її Facebook-сторінка з понад 72 тисячами підписників пульсує реальними історіями: від евакуацій під обстрілами до закликів на титанові пластини. Це не героїня з екрану — це реальна жінка, яка обрала довгий, тяжкий шлях, бо легких немає.
Її внесок величезний: фонд «СВОЇ» допоміг понад 35 тисячам переселенців, тисячам онкопацієнтів і ковідних хворих кисневими концентраторами. А служба в саперах? Там вона знешкоджувала міни, навчилася бойовій медицині й пережила уламкове поранення під Бахмутом. Леся — символ незламності, де кожна деталь її історії надихає і лякає водночас.
Раннє життя: київське дитинство і перші мрії про сцену
Київські вулиці 1970-х стали першим полотном для Лесі Литвиновой. Народжена в серці столиці, вона росла в атмосфері, де театр і кіно здавалися магією. Школа №3 у Києві — це не просто будівля, а місце, де формувалася допитлива натура, яка згодом перетвориться на режисерку. Батьки, звичайні кияни, не підозрювали, що донька стане тією, хто зніматиме документальні стрічки й рятуватиме життя.
Вища освіта визначила траєкторію. Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого — престижний заклад, де Леся опанувала режисуру. Тут, серед лекцій про монтаж і драматургію, вона вчилася бачити історії за кадром. Дипломні роботи, перші зйомки — все це закладало фундамент для майбутньої кар’єри. Але війна змінить усе, перетворивши талант на інструмент допомоги.
Ці роки — час юності, коли мрії про велике кіно зіткнулися з реальністю. Леся згадує, як у студентські часи бігала по зйомках, вбираючи атмосферу творчості. Та глибоко всередині вже тлів вогник громадської активності, який спалахне на Майдані.
Кар’єра режисерки: від телебачення до документалістики
До 2014 року Леся Литвинова — успішна режисерка на провідних українських телеканалах. Документальні проєкти, телепрограми — її руки створювали контент, що торкався душ мільйонів. Вона працювала над фільмами, які розповідали про реальні долі, знімала репортажі, де кожна сцена несла емоційний заряд. Це був період стабільності: робота, сім’я, творчість.
Але телебачення — це не тільки слава. За кулісами — дедлайни, конкуренція, тиск. Леся майстерно поєднувала професійне з материнством, народжуючи дітей і паралельно монтуючи стрічки. Її стиль — динамічний, з акцентом на людські історії, — ідеально пасував для документалістики. Колеги згадують її як перфекціоністку, яка не мирилася з шаблонами.
Раптом усе зупинилося. Революція Гідності 2013–2014 років стала переломом. Вагітна четвертою дитиною Варею, Леся возила дрова на барикади, прихищала поранених і відбивала їх від “беркутівців”. Кар’єра на паузі, бо життя вимагало більшого.
Волонтерство з нуля: Майдан, переселенці та центр на Фролівській
Майдан — це вибух. Леся, з животом під сердцем, стає частиною революції. Вона організовує допомогу, годує бійців, стає мостом між пораненими і лікарнями. Це не хобі — це поклик. З початком війни на Донбасі 2014 року створює Волонтерський центр «Фролівська 9/11» у Києві. Тут, у скромному офісі, тисячі переселенців отримують їжу, одяг, медикаменти.
Перші чотири роки — марафон. Понад 35 тисяч ВПО пройшли через центр: іграшки для дітей, ліки для хворих, нічліг для виснажених. Леся координує логістику, шукає донорів, вчиться на ходу. Центр стає символом солідарності — від речей до психологічної підтримки.
Потім фокус зміщується. З 2018–2019 роками — онкологія та паліатив. Фонд «СВОЇ» народжується з болю: допомога невиліковним, знеболення, повернення якості життя. Пандемія 2020-го додає виклику — кисневі концентратори. За півтора роки з 100 до 1000 штук, безкоштовно по всій Україні. Кожен апарат — 30 тисяч гривень, видають за рецептом, моніторять повернення. Волонтери цілодобово, сотні заявок щодня.
Благодійний фонд «СВОЇ»: порятунок на краю прірви
Фонд «СВОЇ» — серце діяльності Лесі. Співзасновниця і керівниця паліативної служби (деякі джерела вказують справжнє ім’я Олександра Коваль), вона будує систему, де 80% коштів йде на допомогу, 20% — на операції. Напрями: паліатив (знеболення, догляд), гуманітарка, нині — армія та поранені.
Під час ковіду фонд — рятівник. Концентратори розходилися за добу, партнери давали в борг. Сьогодні — титанові пластини, імпланти для суглобів, бо держава не все покриває. Команда: Ірина Кошкіна (виконавиця директорка), Зоя Максимова (лікарка), логісти в ЗСУ. Проєкт #НаШапку збирає на дрібні, але критичні потреби.
Леся не волонтерка в класичному сенсі — це її робота 24/7, з зарплатою. Вона критикує “волонтерський романтизм”: серед них є зловживання. Фонд фінансується приватними донатами, прозорий, ефективний. Джерело: офіційний сайт svoyi.org.ua.
| Рік | Ключова подія фонду | Обсяг допомоги |
|---|---|---|
| 2014–2018 | Центр для ВПО | >35 000 осіб |
| 2019–2021 | Паліатив та онко | Тисячі пацієнтів |
| 2020–2022 | Ковід-концентратори | 1000 апаратів |
| 2022–2026 | Армія, поранені | Імпланти, протези |
Таблиця базується на даних з nv.ua та vogue.ua. Це не вичерпний список, але ілюструє еволюцію: від гуманітарки до фронтової медицини. Фонд адаптується, як Леся сама.
Служба в ЗСУ: від тероборони до саперської пари
24 лютого 2022 — день, коли Леся з чоловіком ідуть добровольцями в 207-й батальйон 241-ї бригади тероборони. Спочатку стрілецька зброя, потім — сапери. Працюють парою: знешкоджують ПТМ-міни, вчаться поважати вибухівку як “творчу професію”. Наставники вчать: не збирайся натовпом, слухай напрямок вогню.
Фронт — це братство міцніше за родину. Леся проходить курс боймедика, рятує побратимів. Відпустка — 10 днів на рік, вирвалася на день народження Поліни. Поранення травень 2023 під Бахмутом: уламки для обох. Контузії, травма хребта — наслідок відкладеної операції (перед війною не могла підняти >3 кг).
Демобілізація літо 2023: за сімейними (5 дітей), обирає цивільну операцію. Чоловік повертається в бригаду. ПТСР лікує ліками, планує терапію. Вона каже: “Героїзм — це брак планування, а не романтика”.
Сім’я: п’ятеро дітей у тіні війни
П’ятеро — Анастасія (26), Поліна (23), Віталій (16), Варя (8), Соломія (4). 24 лютого 2022 — село Литвинівка Вишгородського району. Збирає молодших і батьків, але окупація відрізає. Три тижні під ворогом, “зелений коридор” обстріляли — евакуація розбомбленим мостом у Демидові. Діти на заході, старші тримають дім.
Розлука рве серце. Син рветься на фронт після КПІ (радіоелектроніка, “Госпітальєри”). Леся: “Він розуміє, що воюватиме. Навіть перемир’я — тимчасове”. Чоловік-донеччанин знає окупацію. Дочки переживають найгірше, Віталік — опора для Солі.
Материнство в війні — баланс. Годувала Солю грудьми до вокзалу, лактація під обстрілами. Ви не повірите, але діти кажуть: “У тебе обов’язки перед нами й країною”. Леся вчить їх реалізму: Ізраїль як приклад загальної мобілізації.
Цікаві факти про Лесю Литвинову
- Татуювання червоно-чорним орнаментом — символ незламності, зроблене перед службою.
- Ніж на поясі — не аксесуар, а інструмент саперки.
- Очі “як з фресок Кирилівської церкви” — опис журналістів Vogue.
- Борги за концентратори під час пандемії віддавали роками.
- Син навчається в КПІ, готується до фронту з медичними тренінгами.
- Фонд латає державні діри: рідкісні імпланти, які МО не купує.
Ці деталі роблять Лесю живою, не іконою. Джерело: vogue.ua.
Сучасний внесок: 2024–2026, коли війна стає нормою
Після демобілізації — назад до фонду. 2024: акцент на поранених, титанові пластини (73 тис. грн за набір). Фонд збирає на кісткові імпланти, бо держава не встигає. Леся в FB закликає: “Сто тисяч за два тижні — дякую!”. Волонтерство втомлює: ентузіазм 2022 минув, зловживання ростуть.
У 2026 інтерв’ю Новин Аrnії: війна на 5+ років, мобілізація провалена, жінки мусять служити. Син — майбутній воїн, але з навичками. Леся прогнозує “третю фазу” після перемир’я. Вона критикує: держава не комунікує, волонтери не вічні.
Її сила — в реалізмі. Повертається до паліативу, бо “все, що роблю, — про життя”. Фонд еволюціонує: від ВПО до фронту. Леся Литвинова вчить: коли приходять убивати дітей — бери сокиру.
Її історія триває: нові збори, пости, порятунки. Війна не скінчилася, тож і боротьба Лесі — ні.