Олеся Моргунець-Ісаєнко народилася 17 листопада 1984 року в тихому смт Козелець на Чернігівщині. Сьогодні вона — одна з тих українських режисерок, чиї стрічки не просто фіксують історію, а змушують її звучати голосніше. Документальні роботи про депортації й болота, ігрова драма «Щедрик», екологічні проєкти й театральний дебют — усе це створює портрет мисткині, яка працює з пам’яттю так само точно, як із монтажем.
У 41 рік Олеся Моргунець-Ісаєнко залишається режисеркою, продюсеркою, монтажеркою й сценаристкою. Членкиня Української кіноакадемії, дружина актора Андрія Ісаєнка, мама доньки Марії. Її фільми показують на фестивалях від Нігерії до Ірландії, а в Україні збирають зали в часи, коли кіно стає не розвагою, а способом триматися.
Дитинство на Чернігівщині та шлях до кіно
Козелець — місце, де поля Полісся зустрічаються з історією. Тут Олеся провела дитинство. Мати працювала шкільною вчителькою і дитячим психологом, батько — людиною багатьох професій. Література й різні студії цікавили дівчину більше, ніж шкільні оцінки. Камера з’явилася пізніше, але вже студентські роботи показали, що вона вміє ловити не лише зображення, а й настрій.
У 2008 році Олеся закінчила Інститут екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Спеціальність — телевізійний директор, майстерня Михайла Павлова. Саме там вона опанувала монтаж — ту невидиму роботу, яка перетворює окремі кадри на емоційну хвилю.
З 2006 по 2013 рік працювала в компанії «Техномедія» режисеркою й режисеркою монтажу. Паралельно викладала: у студії Тараса Маляревича (2011–2012) і в дитячій студії «Червоний Собака» (2016–2017). У 2014-му отримала президентський грант на сценарій документального фільму про оператора Данила Демуцького. Ці роки заклали фундамент: дисципліна монтажу, досвід роботи з людьми й розуміння, що кіно може бути і ремеслом, і свідченням.
Ранні роботи та перші нагороди
Перші стрічки з’явилися ще в студентські роки. «Свічадо вічного» (2004), короткий «Мольфар» (2005) і довший варіант 2007 року. Ці роботи вже несли інтерес до українських коренів і людей, які живуть на межі звичайного й містичного.
Справжнім проривом стала короткометражка «Віолончель» (2014). Олеся виступила режисеркою, продюсеркою й монтажеркою. Фільм здобув перемогу в національному конкурсі Міжнародного кінофестивалю «Молодість» і номінацію на фестивалі «Два береги». Саме на зйомках цієї стрічки вона познайомилася з майбутнім чоловіком — актором Андрієм Ісаєнком, який зіграв головну роль.
Далі була «Казка про гроші» (2017) — ігрова адаптація з елементами фольклору. Олеся не лише режисувала, а й брала участь у створенні музики. Стрічка показала, що вона вміє працювати й у художньому форматі, поєднуючи казковість із реальною мораллю.
«Рубіж», «Депортація» і робота з історичною пам’яттю
Документальні фільми стали для Олесі способом говорити про те, що довго замовчували. «Рубіж. Грубешівська операція» (2019) розповідає про дії УПА. Стрічка перемогла в національній програмі Рівненського міжнародного кінофестивалю «Місто Мрії».
«Депортація 44–46» (2021) звертається до трагедії переселення українців із території Польщі. Олеся працює з архівами й свідченнями так, ніби збирає розбите дзеркало: кожен уламок важливий, бо без нього картина спотворюється. Ці роботи показали її як режисерку, яка не боїться важких тем і вміє тримати баланс між фактом і емоцією.
«Щедрик» — фільм, який вийшов у потрібний момент
Найвідоміша робота Олесі Моргунець-Ісаєнко — історична драма «Щедрик» (зйомки 2021, світова прем’єра 2022, український прокат — 5 січня 2023). Сценарій написала Ксенія Заставська. Сюжет розгортається в Станиславові (Івано-Франківську) напередодні й під час Другої світової війни. Три родини — українська, польська й єврейська — живуть під одним дахом. Дівчинка намагається примирити світ через мелодію «Щедрика» Миколи Леонтовича.
Фільм зняли в копродукції з Польщею. Бюджет склав близько двох мільйонів доларів. Половина коштів надійшла від Державного агентства України з питань кіно. Прем’єра в Україні відбулася вже після початку повномасштабного вторгнення. Глядачі одразу проводили паралелі з сучасністю. Стрічка зібрала в українському прокаті понад 10,8 мільйона гривень і увійшла до топ-3 історичних драм за касовими зборами.
До українського прокату «Щедрик» уже пройшов фестивальний шлях. Його показали в Австралії, Канаді, США, Польщі, Ізраїлі, Італії, Ірландії. Головний приз — на Women’s International Film Festival Nigeria (WIFFEN) у 2022 році. Олеся неодноразово говорила, що знімала цей фільм для доньки — щоб та знала, звідки ми й чому пам’ять важлива.
«Щедрик» для мене — доказ того, що ми є, що б не казали. Мелодія, яку намагалися стерти, вижила. Так само, як і ми», — зазначала режисерка в інтерв’ю.
Екологічні теми та нові документальні проєкти
Після «Щедрика» Олеся повернулася до документалістики, але вже з іншим акцентом — природа як захист і як свідчення. «І кожна річка» (2022) досліджує роль водойм у житті людей і в обороні. Пізніше з’явився «Природний кордон» (2025) — стрічка про торфові болота Полісся, знята у співпраці з Суспільним Мовленням, Франкфуртським зоологічним товариством і за підтримки фонду.
Логічним продовженням став «Бастіон зони відчуження» (2026). Режисерка разом із Романом Синчуком розповідає про Чорнобильську зону до 40-річчя катастрофи. Фільм поєднує історію аварії з темами відновлення екосистем, мінної небезпеки й лісових пожеж. Олеся підкреслює: болота й річки — не просто краєвид, а природний щит України.
З 2023 року вона працює на Суспільному Мовленні. Цикл «Остання війна» (серії «Какая разніца» та «Какая разніца. Уроки») і проєкт «Будапешт. Бомба під незалежність» показують, як історичні рішення відгукуються сьогодні.
Театральний дебют і робота з акторами
У 2026 році Олеся Моргунець-Ісаєнко вперше вийшла на театральну сцену як режисерка. У театрі «Особистості» вона поставила виставу «Дорослі діти» за п’єсою Ясміни Реза «Божество різанини». Для неї театр став простором, де можна імпровізувати в реальному часі й працювати з акторами безпосередньо, без монтажного столу.
Вона зізнається, що підхід із кіно вплинув на структуру вистави: сцени будувалися майже як монтажні епізоди. Мрія — поставити музичну виставу за українськими мотивами. Театр для неї — не втеча від кіно, а розширення можливостей.
Цікаві факти про Олесю Моргунець-Ісаєнко
- З Андрієм Ісаєнком познайомилася на зйомках «Віолончелі». Перше побачення відбулося 14 лютого, а вже через кілька місяців вони одружилися. Донька Марія народилася 19 жовтня.
- Марія знімалася в «Щедрику» й у серіалі «Жіночий лікар. Нове життя» (2023), де грала доньку свого батька. На 2026 рік їй близько восьми з половиною років.
- Олеся не раз повторювала, що робить кіно передусім для доньки — щоб передати знання про історію й людяність.
- У родині святкують Різдво і 25 грудня, і в січні. Режисерка вважає, що офіційно варто повернутися до дати 25 грудня, як було до 1917 року.
- Пара пережила обстріли в Києві. Андрій розповідав, як «шахед» упав у двір. Творчість і родина стали для них способом триматися.
Особисте життя як джерело сили
Олеся Моргунець-Ісаєнко й Андрій Ісаєнко разом уже понад 14 років. Їхній шлюб — приклад того, як творчі люди можуть підтримувати одне одного без конкуренції. Андрій знімався в її фільмах, Марія росте в атмосфері зйомок і репетицій. Олеся каже, що стосунки — це теж робота, яку треба робити щодня.
Сім’я живе в Києві. У воєнні роки вони не виїжджали надовго. Режисерка продовжувала знімати, викладати й брати участь у журі літературного конкурсу «Коронація слова» (з 2015 року). Громадська робота з організацією «Відкрита політика» у 2016–2017 роках також залишила слід у її підході до соціальних тем.
Стиль і метод роботи
Олеся працює переважно з постійним колегою — Романом Синчуком. Багато проєктів вони роблять удвох. Її стиль — поєднання точного монтажу з глибокою емпатією. Вона не любить пафосу. У документалістиці шукає живих людей і архіви, в ігровому кіно — правдиві стосунки. Екологічні теми з’явилися природно: природа для неї — така ж героїня, як і людина.
Режисерка часто говорить про відповідальність митця під час війни. Кіно для неї — спосіб фіксувати, пояснювати й зцілювати. Не випадково в її роботах так багато дітей: через їхні очі історія стає ближчою й болючішою.
Станом на 2026 рік Олеся Моргунець-Ісаєнко продовжує знімати. Нові екологічні проєкти, можливі театральні постановки, робота на Суспільному. Її шлях — від студентських етюдів у Козельці до міжнародних фестивалів — показує, як українське кіно вчиться говорити голосно й точно. Кожна стрічка додає ще один шар до розуміння того, ким ми є й чому варто пам’ятати.