3 вересня 1991 року Верховна Рада України призначила генерал-майора авіації Костянтина Морозова першим міністром оборони незалежної держави. У той час країна отримала в спадок від Радянського Союзу понад 780 тисяч військових, сотні частин, стратегічну авіацію, флот у Криму та ядерну зброю на своїй території. Потрібно було не просто перейменувати структури — потрібно було створити нову армію, лояльну Україні, і зробити це швидко, поки не зникла можливість.
За понад тридцять чотири роки на цій посаді змінилося майже два десятки міністрів і виконуючих обов’язки. Кожен з них отримував у спадок не тільки армію, а й політичну ситуацію, економічну кризу чи відкриту війну. Посада міністра оборони України — це завжди вибір між лояльністю президенту, професійністю та здатністю діяти в умовах хронічного дефіциту ресурсів і постійної зовнішньої загрози.
Сьогодні, влітку 2026 року, міністром оборони є Михайло Федоров — наймолодший очільник відомства в історії незалежної України. Його призначення стало черговим поворотом у довгій історії посади, яка відображає весь шлях держави: від хаосу 1990-х через революції та гібридну агресію до повномасштабної війни та спроб цифрової модернізації.
Перші роки незалежності: створення армії з нуля (1991–1996)
Костянтин Морозов, кадровий авіатор, опинився на посаді в момент, коли більшість офіцерів ще не знали, як присягати новій державі. Він особисто їздив по частинах, проводив роз’яснювальну роботу, домагався виведення військ з-під московського командування. За два роки його роботи вдалося закласти основи Міністерства оборони та Збройних Сил України як окремої структури. Але економічна криза, гіперінфляція та відсутність бюджету швидко показали: армія без грошей — це лише декларація.
Віталій Радецький, який змінив Морозова, намагався продовжити справу в умовах ще більшого дефіциту. Валерій Шмаров, учений і цивільна людина, зробив акцент на конверсії військових підприємств та економічних аспектах оборони. Ці роки стали періодом болісного скорочення: з майже 800 тисяч особового складу армія стиснулася до 200–250 тисяч, багато частин розформували, техніку продавали або залишали гнити.
Епоха Леоніда Кучми: довгі терміни та системні реформи (1996–2005)
Олександр Кузьмук очолював Міністерство оборони найдовше в перші десятиліття — понад п’ять років поспіль. Генерал, який пройшов Афганістан, намагався провести військову реформу: скорочення, перехід на контрактну службу, створення нових бригад. За його часів з’явилися перші спроби адаптувати радянську спадщину до стандартів, які хоч трохи нагадували західні. Проте брак фінансування та політичні ігри часто зводили зусилля нанівець.
Володимир Шкідченко та Євген Марчук, які змінювали один одного на початку 2000-х, зіткнулися з новою реальністю: необхідністю декларувати курс на євроатлантичну інтеграцію. Марчук, колишній голова СБУ та прем’єр-міністр, приніс на посаду ширший політичний кругозір. Кузьмук повернувся на короткий термін у 2004–2005 роках уже за президента Віктора Ющенка.
Період політичної турбулентності та перші сигнали загрози (2005–2014)
Анатолій Гриценко, цивільний міністр з досвідом роботи в Раді національної безпеки, став символом спроби провести глибші реформи. За його часів збільшили кількість контрактників, почали говорити про прозорість закупівель. Але політичні протистояння між президентом Ющенком та прем’єром Тимошенко заважали системній роботі.
Юрій Єхануров та виконуючий обов’язки Валерій Іващенко завершили цей період. А потім настала епоха Віктора Януковича. Михайло Єжель, Дмитро Саламатін та Павло Лебедєв — троє міністрів за короткий час. Дехто з них пізніше отримав статус «ворога України» через зв’язки з Росією та втечу після Революції гідності. Ці роки запам’яталися спробами повернути армію в радянське русло, скороченням витрат на оборону до критичного рівня та ігноруванням реальних загроз з боку Росії.
2014 рік: шок, мобілізація та початок трансформації
Після анексії Криму та початку бойових дій на Донбасі міністром став Валерій Гелетей — генерал, який пробув на посаді лише кілька місяців. За ним прийшов Степан Полторак, колишній командувач Національної гвардії. Полторак залишався міністром майже п’ять років — через президентство Порошенка та перші місяці президентства Зеленського. Саме за нього армія почала отримувати нове озброєння, збільшила кількість контрактників, запустила процес стандартизації за зразками НАТО. Волонтерський рух та допомога західних партнерів стали тими силами, які не дали армії розвалитися в 2014–2015 роках.
Андрій Загороднюк та Андрій Таран працювали в умовах відносного перемир’я. Вони продовжували курс на професіоналізацію та підготовку до можливого загострення.
Повномасштабна війна: від Резнікова до Федорова (2021–2026)
Олексій Резніков прийшов на посаду за кілька місяців до повномасштабного вторгнення. Юрист за освітою, він зосередився на міжнародній дипломатії та координації західної допомоги. Перші місяці повномасштабної війни показали і силу української армії, і слабкі місця системи закупівель. Скандали навколо харчування та спорядження призвели до відставки Резнікова у вересні 2023 року.
Рустем Умєров, кримський татарин, бізнесмен і колишній голова Фонду державного майна, очолив міністерство в найгарячіший період. Його завдання полягало в підвищенні ефективності, прозорості та прискоренні постачання зброї. У липні 2025 року його змінив Денис Шмигаль — колишній прем’єр-міністр, який пробув на посаді міністра оборони лише шість місяців.
14 січня 2026 року Верховна Рада призначила міністром оборони Михайла Федорова — людину, яка раніше очолювала Міністерство цифрової трансформації. У 35 років він став наймолодшим міністром оборони в історії України. Його досвід у цифрових технологіях, електронному урядуванні та комунікаціях одразу позначився на пріоритетах: розвиток безпілотних систем, електронна боротьба, цифрові інструменти для армії та плани часткової демобілізації військових, які служать з 2022 року.
Цікаві факти про міністрів оборони України
- Найдовший безперервний термін — у Олександра Кузьмука (понад 5 років у 1996–2001) та Степана Полторака (майже 5 років у 2014–2019).
- Наймолодший міністр — Михайло Федоров (призначений у 35 років).
- За 34 роки на посаді побувало понад 15 міністрів і кілька виконуючих обов’язки. Середній термін — менше двох років.
- Ранні міністри були переважно військовими (авіатори, генерали сухопутних військ). Після 2014 року все частіше з’являються цивільні управлінці та технократи.
- Деякі міністри епохи Януковича (Єжель, Саламатін, Лебедєв) пізніше отримали звинувачення у державній зраді або втекли з України.
- Посада міністра оборони завжди була під прямим контролем президента як Верховного Головнокомандувача — це одна з причин високої політичної чутливості призначень.
Що показує історія посади за три десятиліття
Історія міністрів оборони України — це не просто перелік прізвищ і дат. Це історія того, як держава вчилася захищатися. У 1990-х армію будували з руїн і боролися за виживання в умовах економічного колапсу. У 2000-х намагалися реформувати її за західними зразками, але часто зупинялися через брак грошей і політичної волі. 2014 рік став жорстоким іспитом, який виявив і слабкості, і неймовірну стійкість.
Повномасштабна війна прискорила все: перехід на стандарти НАТО, масове впровадження безпілотників, створення власного виробництва зброї, інтеграцію волонтерських ініціатив у державну систему. Кожен новий міністр отримував у спадок не тільки армію, а й попередні помилки та досягнення.
Сьогодні, коли на посаді Михайло Федоров, акцент змістився на технології, цифровізацію процесів та пошук балансу між мобілізацією і демобілізацією. Плани щодо часткового звільнення військових, які служать з початку повномасштабної війни, уже обговорюють публічно. Це новий етап — етап, коли армія має не тільки воювати, а й готуватися до тривалого стримування агресії в умовах сучасних технологій.
Міністр оборони України завжди був і залишається однією з ключових фігур держави. Від його рішень залежить не тільки боєздатність військ, а й життя тисяч людей на фронті та в тилу. Історія цих призначень з 1991 року показує: Україна навчилася виживати і змінюватися навіть у найважчі часи. А армія, яку будували десятиліттями, сьогодні захищає не тільки кордони, а й право на майбутнє.